Пользовательского поиска
   EN   UA   RU   Пошук Фото Додати Фото
  Фото України
  Шпалери для робочого стола
Реклама:



  PhotoUa.Net » Маріуполь »

Сторінки:
1|2|3|4| >>|    Остання



Вантажні залізничні вагони
Маріуполь
Вантажні залізничні вагони

Фото: Лінда
#2974_S7001675.jpg



Маріуполь


Фото: Лінда
#2948_S7001354.jpg


Драматичний театр
Маріуполь
Драматичний театр

Фото: Лінда
#2957_S7001407.jpg


Викиди шкідливих речовин з металургійного комбінату
Маріуполь
Викиди шкідливих речовин з металургійного комбінату

Фото: Лінда
#2951_S7001376.jpg



Маріуполь


Фото: Лінда
#2979_S7001686.jpg


Маріупольський морський порт
Маріуполь
Маріупольський морський порт

Фото: Лінда
#2977_S7001681.jpg


Будівля зі шпилем
Маріуполь
Будівля зі шпилем

Фото: Лінда
#2968_S7001593.jpg


Пам`ятник Піонеру-герою
Маріуполь
Пам`ятник Піонеру-герою

Фото: Лінда
#2982_S7001714.jpg



Маріуполь


Фото: Лінда
#2944_S7001343.jpg


Морське узбережжя
Маріуполь
Морське узбережжя

Фото: Лінда
#2963_S7001432.jpg



Маріуполь


Фото: Лінда
#2950_S7001358.jpg



Маріуполь


Фото: Лінда
#2947_S7001353.jpg


Сторінки:
1|2|3|4| >>|    Остання


Маріуполь

Маріуполь (Домаха, Адамаха, Кальміуська до 1778, Павловськ 1778-1779, 1779-1933 Маріюпіль; 1933-1948 Маріуполь 1948—1989 роках — Жда́нов, з 1989 Маріуполь) — місто обласного значення в Україні, Донецька область, на березі Азовського моря в гирлі ріки Кальміус. Населення — 477,9 тис. мешканців (2007).

Значний порт та індустріальний центр країни. В місті діють два великих металургійних комбінати (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь») та найбільший на Україні машинобудівне підприємство — концерн «Азовмаш», продукція яких складає значну частину експорту України. У промисловості Донецької області частка Маріуполя — 37,5 %, в Україні біля 7 %.

Район компактного розселення греків. Кліматичний і грязевий курорт.

Історія

IX—X століття

На початку першого тисячоліття до нашої ери в північному Приазов'ї жили племена піннерійців, що займалися скотарством і землеробством. Тут, у курганах «Кам'яних могил» та й у самому місті (курган на перетинанні проспекту Будівельників і вулиці Урицького, у народі — «Зелена гірка», на стародавніх картах — «Дід») знайдені сліди племен епохи міді-бронзи (5-4 тис. років тому). В 1993 році при будівництві водопроводу, що проходив по окраїні кургану «Зелена гірка», були знайдені кістки, виявлено три поховання, що відносяться до бронзової доби. Не виключено, що в кургані перебувають і поховання скіфо-сарматського періоду.

Приазовські степи стали батьківщиною для багатьох античних племен (2,5-2 тис. років тому): в VII столітті до нашої ери в Приазов'я через Дон прийшли скіфи, а через п'ять сторіч їх витіснили сармати. В IV столітті до нашої ери в степу Північного Приазов'я з'явились гуни. Їхня навала надовго загальмувала тут розвиток економіки й культури. Протягом майже двох сторіч по території Північного Приазов'я пересувалися різні племена, розпадалися й утворювалися племінні союзи. Найбільш значними з таких об'єднань був союз утургурів. Пізніше тут кочували хозари, печеніги, торки, половці. В IX столітті через Північне Приазов'я пролягали торговельні шляхи, що зв'язують слов'янські землі із країнами Кавказу. Період розвитку антського об'єднання племен відповідає III—VIII століттям н. е. і пов'язаний з розквітом Черняхівської культури, з її осідлим тваринництвом, землеробством, полюванням, рибальством, писемністю (1,3-1,8 тис. років тому).

З Х століття землі Приазов'я перебували під впливом Київської Русі. Почавши колонізацію приазовських степів в V—VI століттях нашої ери, древні українці жили поруч із Кальміусом і Міусом. У часи київської держави русичі проклали через Кальміус шлях, що використовувався як додатковий «з варяг у греки». Так, князь київський Олег після невдалого морського походу на Царьград (Константинополь) в 941 році вертався додому не через Дніпро, де біля порогів русичів могли підстерігати печеніги, а через Азовське море, ріки Кальміус, Вовчу й Солону. Князь Святослав Ігоревич, розгромивши хозар і знищивши Саркел, заснував на місці теперішнього Маріуполя або в його околицях місто Бєлгород, що пізніше татари перейменували на Білосарай («Білий Палац»). Коса недалеко від Маріуполя й зараз називається Білосарайською.

Однак перше стаціонарне поселення хліборобів, як свідчать археологічні розкопки, на території Маріуполя утворилося в IX—X століттях і називалося Адамаха (1 тис. років тому). Починаючи з ХІ сторіччя, у Приазов'я почали переселятися половці, які, зрештою, взяли його під свій контроль, випасаючи в степах коней, про що свідчать чисельні кам'яні фігури половецьких воїнів і жінок (так звані «кам'яні баби»), які збереглися до наших днів.

31 травня 1223 року в Приазов'я відбулася битва на річці Калка між монголо-татарськими ордами й об'єднаними військами руських князів і половців, що закінчилася повним розгромом русичів. Землі Приазов'я ввійшли до складу Золотої Орди. (Учені дотепер сперечаються, де ж протікала річка Калка, і місце легендарної битви на річці Калка в 1223 році, так і не визначене). Є декілька схожих по описі місць, на річці Каратиш, Кальміус і Кальчик (останні дві протікають через Маріуполь). В XIII столітті приазовські степи захопили монголо-татарські завойовники. Територія Північного Приазов'я входила спочатку до складу Золотої Орди, а в XV столітті відійшла до Кримського ханства. Тоді ж українські (а також - російські, молдавські, білоруські) кріпаки та збіднілі міщани, рятуючись від феодального гніту, почали тікати у Дике поле - вільні землі в нижній течії Дніпра та Дону. Так виникло запорізьке й донське козацтво.

XVI—XVIII століття

Сучасне поселення в гирлі Кальміусу засновано в XVI столітті запорізькими козаками, нащадками колишніх бродників, як сторожовий пост Домаха для захисту зимівників, промислів і шляхів сполучення від нападів кримських татар. Історик-Краєзнавець М. Г. Руденко називає більше точну дату заснування Домахи — 1500 рік. Згодом зимівник Домаха перетворився на городище, а потім - на фортецю. Уже в 1611 році вона стала центром великої Кальміуської паланки. У самій фортеці знаходилась церква, торговельні крамниці. В 1734 році перебудована й укріплена фортеця Домаха офіційно стала центром Кальміуської паланки Запорізької Січі. Кальміуська паланка (козацький військовий округ) була найбільшою у Війську Запорізькому, охоплювала, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей і нараховувала більш 300 зимівників.

Матеріали архіву Коша Нової Січі свідчать, що у XVIII ст. під прикриттям Домахи виросла Кальміуська слобода, в якій завдяки старанням полковника Андрія Порохні 1754 року була збудована кам'яна Святомиколаївська церква. Тобто, користуючись тодішніми європейськими традиціями, які прив'язували поняття міста до кам'яних будівель, зокрема храмів, саме цей рік можна вважати заснуванням міста. Так вважає відомий історик Східної України Пірко Василь Олексійович.

Зимівник — досить велике господарство козаків із числа старих впливових запорожців, старшин. Згідно «Історії» Д. І. Яворницького, у зимівниках мешкало, як правило, 3-4 сімейні господарства. При кожному з них було по 5-6 козаків, кожний з яких, у свою чергу, мав декількох (до 10) підвладних їм молодчиків (козаків-початківців), минулого й найманці (наймані солдати). Головне завдання зимівників — постачати військо всім необхідним: продуктами харчування, а якщо необхідно, слугувати житлом - при козацьких походах.

В 1746 році царський уряд розмежував конфліктуючих запорізьких і донських козаків по річці Кальміус. Таким чином, вся територія нинішнього Донбасу розділилася на 3 частині:

* Військо Запорізьке, розділене на паланки:
o Кальміуська паланка (центр — Домаха, нинішній Маріуполь) — південь і центр Донецької області на захід від Кальміусу,
o Барвінківська паланка (центр — Барвінкове) — північний захід Донецької області;
* Область Війська Донського — територія нинішньої Луганської й Донецької областей до сходу від Кальміусу;
* Ізюмський Слобідський Полк (центр — Ізюм) — північ Донецької й північний захід Луганської областей.

В 1765 році після ліквідації слобідських полків і утворення Новоросійської губернії, території, що не входили у Військо Запорізьке й Область Війська Донського, ввійшли до складу Новоросійської й Слобідсько-Української губерній.

З ліквідацією Війська Запорізького 1775 року козаки були змушені залишити гирло Кальміусу, а землі Кальміуської паланки ввійшли до складу Азовської губернії Катеринославського намісництва (за назвою «Кальміуський повіт»), а з 1802 року — Катеринославської губернії. Маріупольський повіт при цьому став найбільшим у губернії за площею.

1778—1882 роки

У 1776 році на місці скасованого козацького поста Домахи створена Кальміуська слобода. В 1777 році закладена Свято-Миколаївська церква-храм, що перебувала у Кальміуській фортеці. В 1778 році поблизу слободи закладене повітове місто Павловськ. У ньому тоді налічувалося 75 жителів, у слободі 93. Цей рік офіційно вважається датою утворення Маріуполя.

21 травня 1779 року імператриця Катерина II дарувала грамоту, відповідно до якої «переселенцям із Криму дарувались привілеї й свободи». У грамоті місто йменувалося "Маріанополь". На плані від 20 жовтня 1779 року назва записана як «місто Маріу-Поль — вигінна земля міста Маріу-Поля».

24 березня 1780 року на настійну вимогу митрополита Ігнатія місто остаточно перейменоване в Маріуполь (псевдогрецька назва з елементом «-поля», тобто місто, «місто Марії»), на честь Марії Федорівни, дружини спадкоємця царського престолу, майбутнього імператора Павла I. У місті осіла значна частина греків-християн, переселених урядом з Таврії (Криму й Північного Причорномор'я). Частина прибулих греків у липні 1780 року оселилася в місті, а більшість — довкола нього. Кожному зі своїх селищ греки давали назви тих населених пунктів Криму, звідки вони прийшли. Так виникли села Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Чердакли, Карань, Мангуш тощо. Грузини й волохи заснували село Ігнатівку.

У ті роки межі міста проходили по сучасних вулицях Торгова, Апатова, Грецька й проспекту Металургів. В 1782 році в ньому налічувалося 2 948 жителів (1 586 чоловіків і 1 362 жінок), було 629 дворів. До цього часу основною розмовною мовою стає грецька (греко-татарська, мова переселенців з Таврії). Населення займалося виробленням шкір, виготовленням свіч, витоплюванням сала, виробництвом цегли, черепиці, вапна. Але головним зайняттям жителів купецького міста була торгівля. На березі моря на околицях міста було до 20 рибних заводів, які приносили маріупольським купцям великі прибутки.

В 1780 році були закладені собор Святого Харлампія(Харлампіївський), а також церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Карасівська), Успіння (Пречиста) Пресвятої Богородиці, або Успенська (Маріїнська), в 1791 році церква Марії Магдалини, в 1848 році — церква на центральному цвинтарі в ім'я Всіх Святих, в 1860 році — римо-католицький костьол, в 1862 році — новий храм в ім'я Святої Марії Магдалини (освячений в 1897 році), а в 1864 року відкрита молитовня єврейської громади (синагога).

В 1783 році, коли Кримське ханство було приєднано до Російської імперії, частина греків повернулася в рідні місця. Землі, що звільнилися, були роздані новим переселенцям. Так виникли німецькі колонії. В 1829 році на південному заході повіту оселилися козаки, що повернулися з Задунайської Січі під проводом отамана Гладкого. Вони заснували ряд сіл (Володарське, Бойове тощо). В 1857 році після Кримської війни біля Маріуполя оселилися волонтери й назвали своє село Волонтерівкою. В 1820 році з метою прискорення економічного розвитку приазовського краю російським урядом було організоване переселення хрещених євреїв і німців-менонітів. У Маріуполі, крім греків, дозволено було селитися євреям і італійцям, стосовно яких російський уряд проводив протекціоністську політику. В 1807 році Маріуполь і 23 грецьких села було виділено в грецький округ з підпорядкуванням Таганрозькому градоначальству, а з 1859 року — Катеринославському губернському правлінню. В 1840-х роках почалося заселення Слободки відставними солдатами й матросами. В 1859 році видано урядовий указ, відповідно до якого в місті Маріуполі дозволено зараховуватися негрекам до суспільства, окремому від грецького, без присвоєння привілеїв, дарованих грекам.

Гирло Кальміусу було зручною природною гаванню, що називали «біржею». В 1824 році італієць Кавалотті почав будувати в Маріуполі судна. Їхня вантажопідйомність склала 135—160 тонн. В 1840 році від центра до біржі була прокладена брукована дорога. В 1840 році замість дерев'яної пристані в гирлі Кальміусу (сучасна гавань) споруджується кам'яна набережна. Для ремонту й будівництва судів в гирлі Кальміусу був створений ківш — штучне поглиблення (нині судноремонтний завод рибоконсервного комбінату).

Маріуполь неодноразово відвідували особи імператорського двору Російської імперії й навіть сам імператор Олександр I був в місті у червні 1818 року й у листопаді 1825 року. У травні 1820 року російський поет О. С. Пушкін відвідав Маріуполь під час подорожі з Катеринослава на Кавказ із родиною генерала Н. Н. Раєвського. У жовтні 1837 року місто відвідав цесаревич Олександр Миколайович (майбутній імператор Олександр II), у почті якого був серед інших Василь Жуковський, що присвятив кілька рядків свого щоденника Маріуполю.

До середини XIX століття в Маріуполі розвивалися в основному кустарні підприємства: шкіряні, салотопні, цегельні, черепичні заводи, ковальські, бондарні, збройові майстерні, вітряні й водні млини, рибозаводи. В 1830 році почала працювати макаронна фабрика. З кінця XVIII століття місто було значним торговим центром. Щорічно отут проводилися чотири ярмарки, на яких торгували хлібом, худобою, шкірами, вовною, рибою, вином. Адміністративним і торговим центром міста була Соборна (Базарна) площа. Садів у місті майже не було, лише у деяких багатих купців у малій кількості були фруктові дерева. Двічі в рік: навесні — у день великомученика Георгія (23 квітня), а восени — у день Покрова (1 жовтня) з'їжджалися в Маріуполь на ярмарки купці, міщани й селяни. Через Маріуполь проходили торговельні шляхи чумаків. На Базарній площі була поштова станція, на якій утримувалося 18 коней. У середині XIX століття в місті налічувалося 120 крамниць, 15 винних льохів, 2 трактири, 2 заїжджих двори, 5 харчевень, 2 вітряні й 5 водних млинів, більше 100 складів, при населенні 4 579 чол. Перша школа в Маріуполі відкрилася незабаром після переселення кримських греків у Приазов'я, але проіснувала недовго. Перше міське парафіяльне училище в Маріуполі відкрилося у вересні 1820 року, духовне училище — в 1825 році, перша аптека — в 1855 році, перша бібліотека — в 1868 році, перша гімназія — в 1876 році (засновник — педагог і історик Ф. А. Хартахай), перший (грецький) театр — в 1878 році, перша земська лікарня — в 1874 році, а міська — лише в 1890 році. Після виникнення головної вулиці — Катерининської (під час Радянської влади перейменована на проспект Республіки, у цей час — проспект Леніна) місто трохи перетворилось.

В 1831 році з козаків, що повернулися з Задунайської Січі під проводом отамана Гладкого, було створене Азовське козацьке військо (існувало до 1865 року).

Значний збиток був нанесений Маріуполю під час Кримської війни 1853—1856 років. Морська торгівля через воєнні дії була припинена. Навесні 1855 року англо-французька ескадра ввійшла в Азовське море. 24 травня під прикриттям корабельної артилерії в Маріуполі було висаджено англо-французький десант, що знищив склади в порту, спалив декілька будинків у місті.

Маріуполь XIX століття був одноповерховим. З 3 084 будинків тільки 34 були двоповерховими й тільки 3 будинки — триповерховими (серед яких будинок готелю «Континенталь» — у цей час тут розташований ПК «Азовсталь»). Основним матеріалом був саман. В 1864 році був закладений Міський сад. В 1867 році були відкриті суспільні лазні. В 1871 році почалося мощення міських вулиць і площ бруківкою. 15 липня 1875 року встановлені перші 100 гасових ліхтарів для освітлення вулиць (до 1914 року їх уже було 686). В 1889 році на Олександрівській площі закладений центральний сквер.

З 1859 по 1873 рік місто перебувало в складі грецького повіту Олександрівського повіту (центр — Олександрівськ (Запоріжжя)) Катеринославської губернії Російської імперії.

З 1873 року місто в складі Маріупольського повіту Катеринославської губернії Російської імперії, у який увійшли як грецькі поселення, так і поселення селян інших національностей. На 1897 рік:

* Катеринославська губернія — 2 113 674 чол., 63 377 км2, центр — Катеринослав (Дніпропетровськ);
o Маріупольський повіт — 254 056 чол., центр — Маріуполь;
+ Маріуполь — 31 116 чол.

В 1868 році відкрите Маріупольське поліцейське управління для Маріуполя й грецького округу. Місто було розділено на 3 поліцейські частини. В 1869 році скасований грецький суд, відкрите земство для Маріупольського округу. В 1870 році відкрита міська дума (голова й шість голосних). Її призначення — завідування міським господарством. В 1872 році в Маріуполі відкритий Азовсько-Донськой комерційний банк. В 1874 році введена загальна військова повинність і відкрито в Маріуполі повітова військова присутність.

Після скасування кріпацтва в Російській імперії економічний і культурний розвиток у Маріуполі пішов більш швидкими темпами. Вивіз товарів з Маріупольського порту виріс майже в 4 рази. Населення міста збільшилося до 1864 року до 7 440 чіл. На цей часу в місті мешкали греки, українці, росіяни, євреї, німці й представники інших національностей.

1882—1917 роки

Але все-таки до кінця XIX століття Маріуполь залишався невеликим купецьким містечком на березі моря, а найбільшим центром півдня Росії місто стало тільки з появою:

1. залізниці (1882 рік)
2. глибоководного морського порту (1889 рік)
3. металургійного заводу (1897 рік)

Ще в 1799 році створена митниця, а в 1809 році — відкрито портове управління. Головним експортним товаром була пшениця. Після спорудження в 1882 році залізниці «Оленівка-Маріуполь», що з'єднала місто з Донбасом, у порт почало надходити донецьке вугілля для вивозу за кордон. Збільшення вантажообігу викликало будівництво торговельного порту. В 1886—1889 роках побудований новий Маріупольський торговельний порт, що став другим за вантажообігом на півдні Російської імперії після Одеси. 29 серпня 1889 року почалося навантаження донецького вугілля на пароплав «Ведмедиця», чим і ознаменувалося відкриття нового Маріупольського торговельного порту, побудованого в Зінцевій балці в 5 верстах від Маріуполя. Новий порт викликав пожвавлення торгівлі, приток населення в місто. В 1890 році в Маріуполі проживало 19 тис. жителів. Про велике значення Маріуполя в житті тодішньої Росії свідчить те, що на початку Першої світової війни в місті перебували консульські установи 7 європейських держав: Греції, Італії, Австро-Угорщини, Туреччині, Бельгії, Німеччини, Великобританії. Наявність морського порту і близькість донбаського вугілля стало передумовою будівництва тут металургійних заводів і перетворення Маріуполя на рубежі XIX—XX віків в один із центрів металургійної промисловості Півдня Росіійської імперії.

19 квітня 1896 року А. В. Ротштейн із Пруссії й Е.Д Сміт зі США звернулися до уряду Російської імперії за дозволом заснувати «Нікополь-Маріупольське гірниче й металургійне суспільство». Не очікуючи рішення влади, вони закупили в США металургійний завод із трубозварювальним цехом. 6 липня 1896 року в Петербурзі перші загальні збори акціонерів обрали правління товариства. За п'ять кілометрів від Маріуполя почали працювати геодезисти. Монтаж почався в грудні, а вже 1 (13) лютого 1897 року був пущений трубозварювальний стан. «Нікополь» є одним із родоначальників комбінату імені Ілліча.

Бельгійське товариство «Провіданс», що існує й понині, отримало в Маріупольській міській управі дві ділянки землі. І на одному з них в 1898 році почалося будівництво заводу. Потім — з метою залучення бельгійського й російського капіталів — вони створили дочірню компанію «Російський Провіданс». В 1898 році завод уже працював: функціонували 2 доменні печі, 2 мартенівські печі, 3 томасівських конвертори, 126 коксових батарей, великосортний і рейкобалковий цехи.

Залізну руду везли з Керчі на пристань, розташовану на березі Кальміусу (сучасна Гавань). Наприкінці XIX століття в Маріуполі працювали, таким чином, пліч-о-пліч 2 металургійних заводи. Однак продукція їх була не із кращих. Перші домни «Нікополя» привезли через океан у розібраному виді. З ними прибули до Маріуполя їхні будівники — американці брати Джуліан і Вальтер Кеннеді. Домни «Нікополя» на відміну від домен «Російського Провідансу» були останнім словом техніки. Перша домна «Нікополя» дала чавун у ніч із 14 на 15 червня 1902 року. Першим директором «Нікополя» був Г. Лауде. В 1909 році «Нікополь» зробив 1,3 млн пудів сталі, в 1913 році — 4,8 млн пудів. «Російський Провіданс» в 1912 році виготовив 11 млн пудів чавуну, а вже в 1913 році — 13 млн пудів чавуну. В 1909 році Маріупольським портом перероблено 96 млн пудів вантажів, а в 1911 році вже 122,4 млн пудів.

Наприкінці XIX століття в Маріуполі крім металургійних діяли заводи: сільськогосподарського машинобудування, 6 шкіряних, 27 цегляно-черепичних, макаронна фабрика, два парові млини. В 1886 році почав працювати чавуноливарний механічний завод Уварова з виготовлення землеробських знарядь (нині завод «Жовтень»), тоді ж заснований пивоварний завод Кучера на Торговій вулиці із продуктивністю 10 000 відер пива на рік (зараз — Маріупольська харчосмакова фабрика). В 1915 році заснована цукеркова фабрика (зараз — Маріупольська кондитерська фабрика). Під час Першої світової війни Маріуполь був найбільшим виробником броньової сталі на півдні Російської імперії.

За переписом 1897 року, у Маріуполі проживало 31 тис. чоловік. Напередодні Першої світової війни в місті налічувалося вже 58 тис. жителів. В 1910 році в Маріуполі було 7 лікарень, 23 лікаря, 23 акушерки, 11 земських і міських шкіл, 4 приватні школи, 2 державні й 2 приватних гімназії, реальне (приватне), духовне й технічне училища, приватна музична школа. В 1889 році був закладений центральний сквер на Олександрівській площі, а роком пізніше почалася посадка декоративних дерев вздовж міських вулиць.

В 1878 році житель Маріуполя В. Л. Шаповалов створив у місті професійну театральну трупу, а в листопаді 1887 року прем'єрою «Ревізора» відбулося відкриття будинку міського театру, що зіграло важливу роль в естетичному вихованні населення. Щонайменше тричі (в 1889, 1891 і 1908 роках) маріупольська публіка із захопленням приймала виступаючого на підмостках міського театру видатного українського актора, режисера й драматурга Марка Лукича Кропивницького, автора більш 40 п'єс. Як актор гастролював у Маріуполі й Іван Карпович Карпенко-Карий (Тобілевич) — ще один класик української драматургії.

В 1892 році вийшла у світ книга «Маріуполь і його околиці» — одне з найцінніших джерел вивчення історії міста. В 1896 році створена перша в Маріуполі телефонна мережа (до 1910 року в неї входило більше 200 абонентів). У квітні 1897 року в Маріуполі відбувся перший кіносеанс, в 1906—1910 роках відкриті три кінотеатри: «XX століття», «Ілюзіон» і «Вечірній відпочинок». У вересні 1897 року на пожертвування жителів і за кошти міського бюджету побудований будинок міської лікарні (зараз це один з корпусів лікарні № 3), у будівництві якої діяльну участь взяв лікар І.І. Данилов. В 1898 році була побудована перша в місті громадська бібліотека-читальня. 1 грудня 1898 року відкрита перша в Маріуполі електростанція, вона належала Є.Томазо, знаходилася на вулиці Харлампіївської й призначалася для освітлення готелю «Континенталь». В 1899 році почалося будівництво будинку стаціонарного цирку на Великій Садовій вулиці. 15 грудня 1899 року вийшов у світ перший номер міської газети «Маріупольський довідковий листок». В 1901 році почалося будівництво маріупольської водонапірної башти на Костянтинівській, системи водогонів міста. 4 травня 1906 року вийшов у світ перший номер щоденної газети «Маріупольське життя», яка проіснувала до початку 1917 року (у травні 1996 року її випуск відновлений). В 1908 році за проектом В. А. Нільсена був побудований будинок Єпархіального училища (зараз — 1-й корпус Приазовського державного технічного університету), тоді ж введена в експлуатацію міська електростанція, що призначалася для забезпечення електроенергією насосної станції міського водогону й освітлення міських будинків (розташовувалася на перетинанні вулиць Земській і Фонтанної). В 1910 році відкрите приватне жіноче училище з курсом прогімназії Н. С. Дарій, перетворене пізніше в гімназію з повним курсом середньої освіти, у тому ж році почалося будівництво першої міжміської телефонної лінії «Маріуполь-Юзівка». В 1914 році відкрита приватна прогімназія викладача Лобачевського для хлопчиків.

1917—1941 роки

1 липня 1917 року був створений Маріупольський комітет РСДРП(більшовиків), під керівництвом якого маріупольський пролетаріат почав готуватися до збройного повстання. Оформився Союз пролетарської молоді імені III Інтернаціоналу. Були проведені перевибори в Раду, створена Червона гвардія, вибраний військово-революційний комітет. 30 грудня 1917 року у Маріуполі в результаті збройного повстання була встановлена Радянська влада. Активна участь у боротьбі за владу Рад приймали В. А. Варганов, Б. А. Вільклін, А. Е. Заворуєв і багато інших. 9 березня 1918 року вийшов перший номер міської газети «Революційне слово» (у наш час — «Приазовський робітник»).

Під час громадянської війни Маріуполь 17 разів переходив з рук у руки, місто перебувало у складі УНР, Донецько-Криворізької радянської республіки, Української держави (Гетьманату), УСРР, державного утворення ЗСПР. Всі війська, які перебували в Маріуполі, прагнули вивезти з нього найбільше. Остаточно Маріуполь перейшов до більшовиків 4 жовтня 1920 року.

На початку квітня 1918 року червоноармійський загін під командуванням В. А. Варганова виступив на фронт проти німецько-австрійських окупантів. 22 листопада 1918 року на зміну німецько-австрійських окупантів прийшли білогвардійці (загін білокозаків полковника Жирова), підтримані французькими військовими кораблями. 6 грудня 1918 року в Маріупольському порту висадився десант англо-французьких військ, а наприкінці грудня місто зайняли загони Добровольчої армії під командуванням генерала Май-Маєвського.

27 березня 1919 року війська 1-й Задніпровської радянської стрілецької дивізії (начдив П.Є. Дибенко) оволоділи Маріуполем. Важливу роль у штурмі міста належала 3-й бригаді цієї дивізії (командир бригади — Н.І. Махно). У місті відновлена радянська влада. Але 23 травня частини, віддані Н. И. Махно, пішли з бойових позицій, оголивши фронт. Війська генерала Денікіна ввійшли в Маріуполь. Білогвардійці знову захопили Приазов'я й Маріуполь. 6 і 14 жовтня на короткий час частини повстанської армії Махно захоплювали місто.

4 січня 1920 року війська Південного фронту Червоної Армії звільнили місто від білогвардійців. У березні 1920 року в Маріуполі створюється Червона Азовська військова флотилія, першим командиром яким був С.Є. Маркелов. Флотилія провела на Азовському морі ряд успішних бойових операцій проти білогвардійського фронту Врангеля. Після громадянської війни Червона Азовська військова флотилія була перебазована в Севастополь і на її основі почалося відродження Чорноморського флоту. 28 вересня — 4 жовтня 1920 року Маріуполь був захоплений армією Врангеля.

Інтервенти й білогвардійці завдали величезної шкоди промисловості й транспорту міста. Героїчні зусилля приклали працюючі міста для їхнього відродження. В 1920 році були націоналізовані й об'єднані металургійні заводи «А» («Нікополь Маріупольський») і «Б» («Російський Провіданс») в один завод, якому 22 лютого 1924 року після смерті Володимира Леніна привласнене найменування "Імені Ілліча". 5 червня 1920 року відновлені трубний і ливарний цехи заводу. В 1922 році Маріупольським металургійним заводом вироблено 17 % сталі й 18 % прокату Півдня Росії, в 1923/24 році на підприємстві вироблялося 47 % всіх труб УРСР (39,5 % труб СРСР). З 1920 року в місті працює Маріупольський машинобудівний завод (на базі дореволюційного заводу Мошкевича — зараз завод технологічного обладнання медичної промисловості).

До кінця 1925 року відбудовні роботи на всіх підприємствах міста були закінчені, до цього часу Металургійний завод імені Ілліча за випуском продукції досягнув рівня 1913 року. Це передове підприємство продовжувало розвиватися швидкими темпами: в 1929 році завершене будівництво потужної електростанції. 1 травня 1930 року пущений новий трубопрокатний цех, розрахований на виробництво 100 тис. тонн труб у рік для нафтової промисловості країни (тепер не треба було більше імпортувати труби для перекачування нафти з-за кордону), навколо нового цеху (згодом заводу імені Куйбишева) формується селище імені Апатова (район, обмежений сучасними проспектами Ілліча, Металургів, вулицею Макара Мазая). До кінця 1920-х років оформився Заводський (Іллічівський) район Маріуполя.

Проведення днопоглиблювальних робіт у порту й на підхідному каналі, ремонт причальних ліній, під'їзних колій, плавзасобів і встаткування сприяли швидкому запровадженню в дію Маріупольського торговельного порту — морських воріт Донбасу. В 1928 році вантажообіг порту склав 1 098 тис. тонн, а в 1931 році вже 2 205,5 тис. тонн.

В 1923 році в Маріуполі організоване літературне об'єднання «Дзвони Азов`я». 1 травня 1929 року вийшов у світ перший номер газети «Іллічівець». В 1932 році введена в експлуатацію міська напівавтоматична телефонна станція на 1 000 номерів. В 1925 році перші автобуси почали курсувати між центром міста й віддаленими районами — портом і заводом імені Ілліча. 1 травня 1933 року була пущена перша трамвайна лінія «Гавань Шмідта — Вулиця Франко».

Після проголошення ХІІ з'їздом КП(б)У політики коренізаціі Маріуполь став центром компактного проживання грецької діаспори, біля нього були організовані два грецьких національних райони: Сартанський (із центром у селища Сартана (зараз у складі Іллічівського району Маріуполя)) і Мангуський (із центром у селищі Мангуш). У самому місті був відкритий педтехнікум із грецькою мовою викладання, а також 14 грецьких шкіл.

З'явилися нові багатоповерхові будинки в заводських районах, широкий розвиток отримало індивідуальне будівництво житла. Освітлювалися й озеленювалися вулиці. Нові парки з'являлися в заводських селищах і порту. В 1928 році колишній цирк братів Яковенко по вулиці Пушкіна нашвидку переобладнали й назвали Новим театром (виступали Єврейська музкомедія — керівник Гузик і Український народний театр — керівник Д. Гайдамака). 1 березня 1930 року в Маріуполі працює драмколлектив «Новий театр» — керівник А. Борисоглебський. В 1934 році на основі міського театру був створений Вседонецький музично-драматичний театр — худкерівник А. Н. Смирнов, головний режисер — А. В. Іскандер.

З 1930 року Маріуполь перетворився у величезний будівельний майданчик. Головним будівництвом став металургійний завод "Азовсталь" на левом березі Кальміусу біля сіл Бузинівка й Троїцький. 7 листопада 1930 року у фундамент першої доменної печі «Азовсталь» почалося перше укладання бетону. На спорудження «Південної Магнітки» союзним бюджетом виділялося 292 млн. карбованців. Перспективна продуктивність «Азовсталі» — 4 млн. тонн чавуну (найбільший на той час у світі завод у Гері біля Чикаго давав тільки 3 млн. тонн). В 1931 році почалося будівництво морського порту заводу «Азовсталь». 2 лютого 1933 року будівельний майданчик нового заводу відвідав нарком важкої промисловості Г. К. Орджонікідзе. 11 серпня 1933 року видала перший чавун доменна піч №1: завод «Азовсталь» вступив у число діючих підприємств. До 1941 року на підприємстві діяло 4 доменні печі, мартенівський цех з 6 хитними печами (4 січня 1935 року), ряд допоміжних цехів. Поруч із заводом «Азовсталь» 27 вересня 1935 року перший кокс видав Маріупольський коксохімічний завод. В 1936 році на базі нових трубопрокатних цехів заводу імені Ілліча створюється трубопрокатний завод імені Куйбишева. В 30-і роки в Маріуполі почали діяти й інші нові заводи: металоконструкцій (з 13 жовтня 1935), рибоконсервний (з 27 листопада 1933), радіаторний (з 1 липня 1933), судноремонтний (з 1931, на базі дорожніх майстерень). Були побудовані також холодильник ємністю 50 тис. тонн, найбільший елеватор у порту на 2 тис. тонн (з 1932 року). Будувалися нові цехи, об'єкти, модернізувалося встаткування, освоювалися нові види продукції на заводі імені Ілліча. Перетворення торкнулися й інших підприємств міста.

Серйозних успіхів у довоєнний час домоглися промислові підприємства міста. 14 жовтня 1936 року сталевар печі №10 Маріупольського заводу імені Ілліча Макар Мазай за 6 годин 50 хвилин роботи зварив плавку вагою в 103,5 тонн і зняв 13,62 тонн стали із квадратного метра поду печі, установивши тим самим світовий рекорд. 24 жовтня 1936 року було опубліковане звернення Макара Мазая, підписане 18 сталеварами Маріупольського заводу імені Ілліча про організацію 20-денного змагання за найвище знімання стали. 30 грудня 1936 року в Маріуполі відбувся зліт сталеварів-стахановців Донбасу, що підтримали заклик маріупольського сталевара Макара Мазая на Всесоюзне змагання на краще знімання стали. Пізніше в змагання вступили сталевари всього СРСР.

Житлова проблема після руйнувань Громадянської війни в місті, як і в багатьох інших містах України, вирішувалася за декільками напрямками: у перші післявоєнні роки переважно відновлювали зруйновані будинки. Починаючи з 1923 року держава почала виділяти кошти на нове житлове будівництво. Були побудовані селища з упорядженими одне- і двоповерховими будинками для робітників. Почалися роботи з забруковування й озеленення вулиць і площ, спорудженню й ремонту водопроводів. Будівництво нових комунальних електростанцій дозволило виділити більше електроенергії на побутові потреби: електрикою користувалася на початку 1920-х лише 1/3 населення міст.

У зв'язку великим промисловим будівництвом наприкінці 20-х — на початку 30-х років, Маріуполь пережив масований наплив населення, в основному зі Сталінського й Запорізького округів, у результаті чого населення міста до 1939 року виросло майже наполовину й почало втрачати свою самобутність. Чималу роль у цьому зіграли політичні репресії 1932-40 років. Виходячи з різкого росту населення, з 1927 уперше в місті розгорнулося широке домобудівництво. На засоби міського бюджету й позички, отриманої в харківському банку, у тому році було зведено 3 012,5 м2 житла, готель на 37 номерів, ресторан, а також відремонтовані й очищені колодязі, покращилося електропостачання. З кінця 1920-х років у Маріуполі, як і у всіх містах України з населенням більше 100 тис. чоловік, зводилися будинки не нижче 4-5 поверхів. У центральних районах міста зносилися старі одноповерхові будівлі й зводилися нові багатоповерхові будинки. Широко провадилися надбудови старих капітальних споруджень. До 1923 року в Маріуполі працювало 3 лікарні, будинки відпочинку (у тому числі «Металург»), 3 кінотеатри, 9 бібліотек, 1 театр, 6 клубів, 7 драмгуртків.

Наприкінці 1932 року в результаті голоду, що охопив Приазов'я, до міста почали активно переселятися селяни, які часто вмирали на вулицях. У трагічному 1937 році Маріупольщиною прокотилися репресії проти німців і греків, на підприємствах і навчальних закладах, у результаті яких було репресовано близько 35 тис. чоловік — керівників, інженерів, вчителів, військових, моряків, робітників, селян. В 1937 році був закритий грецький театр у Маріуполі, а художній керівник, режисери, багато акторів були розстріляні. Протягом 1937 року за рішенням маріупольського міськкому КП(б) були розібрані всі церкви при участі насильно пригнаних селян приазовських сіл. На місці деяких церков з їхньої цегли були побудовані школи № 11, 36, 37. Взагалі до нового 1937-38 навчального року було побудовано 10 нових шкіл, а також палац піонерів і школярів.

До 1937 року були завершені плани реконструкції 24 міст України, в основу яких були покладені принципи містобудування, викладені в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про генеральний план реконструкції Москви» (липень 1934 року). У них передбачалася зональна розбивка міської території, причому існуючі заводи й фабрики зі шкідливим виробництвом передбачалося перенести за межі міст. До 1937 року крім Маріуполя трамвайне сполучення було налагоджено ще в 17 містах УРСР (до 1933 року — тільки в 8-мі).

До кінця 30-х років місто Маріуполь значно виросло й перетворилося. До 1941 року населення Маріуполя склало 241 тис. чоловік. У місті працювали 8 лікарень, 9 поліклінік, десятки медичних пунктів, 2 протитуберкульозних диспансери, дитяча лікарня, будинок санітарної освіти, 46 дитячих дошкільних установ (у тому числі 26 дитячих садків), 2 санаторії, 5 будинків відпочинку, 58 загальноосвітніх шкіл (24 середніх, 14 семирічних і 20 початкових) — навчалося 35 000 чоловік, 4 технікуми, 18 клубів, цирк, 4 стаціонарних і 6 літніх кінотеатрів, металургійний інститут (відкритий у жовтні 1927 року, розмістився в будинку колишнього жіночого єпархіального училища), школа ФЗН, аероклуб, ремісниче училище, 175 бібліотек, краєзнавчий музей (відкритий першим у Донбасі, в 1920 році, розмістився в будинку колишнього дому інвалідів Катеринославського губернського земства). В 1937 році міська дітвора одержала подарунок — новий Палац піонерів. У Маріуполі в ці роки працювали 2 театри (росіянин і грецький). Виходили щоденна міська газета «Приазовський пролетар» (з 18 квітня 1937 року — «Приазовський робітник»), шість багатотиражних газет, видання грецькою мовою — газета «Коллективістис», журнал «Юний боєць» (пізніше «Піонер») і літературний альманах «Молодість».

З початком Другої світової війни Маріуполь із його величезною промисловою базою був переведений на військові потреби країни. Багато колишніх робітників маріупольських заводів брали участь у війні з Фінляндією (30 листопада 1939 — 13 березня 1940 років), колишньому прокатнику заводу імені Ілліча лейтенанту М. С. Шамраю привласнене звання Героя Радянського Союзу.

1941—1943 роки

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, маріупольці разом з усім народом підвелися на захист Батьківщини. Тисячі жителів міста пішли на фронт. Підприємства перебудували виробництво для потреб фронту. Іллічівські металурги випускали броньову сталь для танків Т-34, торпедних катерів і літаків — штурмовиків МУЛ-2. Понтонні мости, бронековпаки для кулеметних гнізд, бронемайданчики для дотів, протитанкові їжаки виготовляли на заводі металоконструкцій. На заводі «Азовсталь» виробляли корпуси для авіабомб і стовбури батальйонних мінометів. Коли лінія фронту наблизилася до міста, була організована евакуація промислових підприємств і людей на Урал і в Сибір. На базі евакуйований трубних цехів заводу імені Ілліча, приміром, у Челябінську в наслідок створений Челябінський трубопрокатний завод — один з найбільших у СРСР.

20 липня 1941 року постановою Державного комітету оборони № 216/сс створена Азовська Військово-морська Флотилія.

8 жовтня 1941 року Маріуполь був захоплений частинами 3-го танкові корпуса 1-й танкової групи вермахту (група армій «Південь»), у результаті чого почалася 23-місячна окупація міста. 16 місяців Маріуполь перебував у прифронтовій зоні. Його було включено в зону керування військового командування. Окупація міста тривала майже 2 роки (з 8 жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року). За цей час гітлерівці розстріляли в місті близько 10 тисяч мирного населення. Викрадено в Німеччину близько 50 тисяч молодих маріупольців. У концтаборах від голоду й хвороб загинуло близько 36 тисяч радянських військовополонених. 20-21 жовтня 1941 року відбувся масовий розстріл окупантами єврейського населення Маріуполя в протитанкового рову біля Агробази. Наприкінці 1942 року в дні жалоби, оголошеної Гітлером по знищеній під Сталінградом 6-й армії, у Маріуполі фашисти наповнили 18 залізничних вагонів пораненими й хворими червоноармійцями, наглухо заколотили двері, загнали вагони в тупик і тримали їх там доти, поки всі полонені не загинули.

Наприкінці 1941 року гітлерівцями створене гірничо-металургійне товариство «Схід», що повинне було експлуатувати виробничі потужності Донецького вугільного басейну, але, незважаючи на жорстокі репресії, головний виробник зброї Німеччини фірма «Крупп» так і не змогла пустити агрегати на Маріупольському заводі імені Ілліча. У січні 1942 року фашистами за відмову в співробітництві був убитий знаменитий сталевар заводу імені Ілліча Макар Мазай.

Незважаючи на масові розстріли, на жорстокий окупаційний режим, у місті діяли підпільно-патріотичні групи, якими керували Е. М. Штанько, Д. Н. Ломізов, А. Кравченко та інші. Багато підпільників загинули від рук окупантів. Під час окупації в місті був формально відроджений орган місцевого самоврядування — міську управу на чолі з бургомістром Комровським, що фактичної влади не мала, але повинна була підтримувати порядок у місті й забезпечувати збір податків від місцевих жителів. У Маріуполі випускалася «Маріюпільська газета», редактором якої був колишній генеральний секретар продовольства Центральної Ради Г. Стасюк. Спробами українців були відроджені осередки «Просвітительства», відкритий український театр. Працювало 42 школи, викладання в які здійснювалося українською мовою. Деякі підручники для шкіл написали місцеві вчителі.

У грудні 1941 року в Маріуполі перебували перші особи Третього рейха, Італії й Румунії. З огляду на невдоволення деяких серед місцевого населення радянською владою, до вересня 1942 року 150 тис. жителів Маріуполя й Приазов'я, згідно розвідувальним даним НКВС СРСР, виразили бажання служити в допоміжних частинах «хіві» у складі вермахту. У той же час у місті, на підприємствах і робочих селищах діяли підпільні групи ОУН і радянські підпільники. На початку 1943 року в місті здійснювався запис в Українське Визвольне військо (у складі вермахту).

6 вересня 1943 року при відступі окупанти знищили все промислове встаткування, спалили будинки й села. У ніч із 9 на 10 вересня 1943 року в порту висадилися 1-й і 2-й загони 384-го ОБМП Азовської Військової Флотилії Чорноморського Флоту. 10 вересня військами 130-й Таганрозької й 221-й дивізій 44-й армії Південного фронту (з 20 жовтня 1943 року — « 4-й Український фронт») за підтримкою з повітря частин 4-й повітряної армії й підрозділів Азовської Військової Флотилії вибили німців з міста.

Перебування в Маріуполі окупантів призвело до величезних руйнувань, були знищені заводи, порт, транспортна мережа, при відступі німці підпалом знищили близько 80 % житла. Тисячі маріупольців виявили мужність і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більше 30 з них були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Відступаючи з міста, фашисти зруйнували Маріуполь. Заводи являли собою купи зіпсованого металу, залізничне й портове господарства висаджені, багато житлових будинків спалені. Загальний збиток склав 880 мільйонів карбованців. Усього за час окупації в місті розстріляне й замучено понад 50 тисяч жителів. Після відходу гітлерівців у місті залишилося всього 85 тисяч чоловік.

1943—1991 роки

Вже наступного дня після звільнення маріупольці приступили до відбудови зруйнованого господарства. Вони ремонтували танки, виготовляли автодеталі, плавили сталь, випускали прокат. На зібрані маріупольцями кошти були створені дві танкові колони: «Маріуполь мстить» і «Відповідь іллічівців». Вже через 20 днів після звільнення Маріуполя була відновлена електростанція на заводі імені Ілліча, а 10 жовтня 1943 року відновлена й дала першу плавку мартенівська піч № 5 заводу імені Ілліча. 24 жовтня 1944 року почала діяти електростанція заводу «Азовсталь». У листопаді 1943 року в Маріуполь прибула з Уралу перша група монтажників тресту «Стальконструкція», які разом з маріупольцями відновлювали завод «Азовсталь»: ними разом із групою молодих маріупольських інженерів була підготовлена й проведена унікальна операція з ремонту доменної печі № 4, що ввійшла в усі підручники історії. Горновий заводу імені Ілліча М. Кучерін став переможцем у всесоюзному соцзмаганні серед металургів і був титулований званням кращого металурга СРСР 1946 року. За 1945-49 роки було побудовано 227 тис. м² житла. 12 лютого 1946 року був відкритий після відновлення кінотеатр «Перемога». Трест «Азовстальбуд», що відбудовував завод «Азовсталь», ремонтував і будував житло, був нагороджений орденом Леніна. За випуск броньової сталі для танків в 1945 році завод імені Ілліча нагороджений орденом Леніна.

До кінця війни на всій території Української РСР уже працювало 14 доменних і 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів, 2 конвертори, 62 коксові батареї. Довоєнні потужності по виплавці чавуну й стали були відновлені на 23 %, а по виробництву прокату на 29,5 %. Відновлені підприємства України в 1943—1945 роках дали близько 4,8 млн. тонн коксу й 2 252 тис. тонн чавуну, 1 880 тис. тонн стали, 1 322 тис. тонн прокату чорних металів і труб.

Після закінчення війни відбудовні роботи в місті розгорнулися ще більше. Із братньою допомогою трудящих Москви, Уралу, Сибіру, всіх союзних республік була відновлена промисловість міста, підняті з руїн металургійні гіганти, морський порт і інші підприємства, а з вересня 1943 року шефство над Сталінською областю у відбудові народного господарства взяла Кемеровська область. Металурги Гур'євська (Казахська РСР) допомагали відновлювати металургійні підприємства Маріуполя. У липні 1945 року металурги Маріуполя відзначали нову перемогу: була уведена в дію азовстальська домна № 3. Борючись за дострокове відновлення об'єктів, колектив заводу завоював першість у Всесоюзному соціалістичному змаганні підприємств Наркомату чорної металургії, тричі одержував минущий Червоний прапор ГКО. За успіхи у відновленні доменної печі № 4 почесні звання лауреатів Державної премії СРСР була визнана гідною група інженерів «Азовсталі». А вже в 4-м кварталі 1943 року заводу імені Ілліча була присуджена премія ВЦСПС і Наркомату танкової промисловості СРСР. 7 червня 1947 року Маріупольський металургійний завод імені Ілліча був нагороджений орденом Леніна. 7 липня 1948 року із заводу імені Ілліча відправлений перший ешелон труб для будівництва першого в УРСР газопроводу «Дашава — Київ», який забезпечив столицю України природним газом. 10 грудня 1948 року запровадженням у дію доменної печі № 1 завершене відновлення «Азовсталі». 31 серпня 1950 року доменна піч № 1 заводу імені Ілліча після дев'ятирічної перерви дала перший чавун, цим завершене відновлення доменного цеху на цьому заводі. До кінця 1950 року всі 48 промислових підприємств не тільки досягли довоєнного рівня, але й перевищили його на 30 %.

22 жовтня 1948 року Постановою Ради Міністрів СРСР місту було привласнене найменування Жданов — на прізвище радянського партійного й державного діяча Андрія Жданова, що народився тут в 1896 році.

В 80-х роках місто Жданов продовжувало розвиватися як великий промисловий центр і портове місто. У квітні 1958 року трубопрокатний завод імені Куйбишева був об'єднаний із заводом імені Ілліча, а на базі УКСа заводу імені Ілліча організований трест «Металлургбуд». Одночасно 25 квітня 1958 року на базі машинобудівних цехів металургійного заводу імені Ілліча був створений завод важкого машинобудування, що через кілька років став одним з найбільших підприємств у галузі — виробничим об'єднанням «Ждановважмаш» (сучасний «Азовмаш»). В 1969 році на «Ждановважмаші» налагоджене виробництво залізничних цистерн, а в 1970 році — портових кранів. Практично вся конвертерна сталь СРСР виплавлена на агрегатах ВО «Ждановкажмаш», а цистерни цього виробничого об'єднання забезпечували 1/6 вантажообігу всіх залізниць Радянського Союзу.

Кордони міста розширилися на північ: разом зі станом «1700» було побудоване селище Мирний, поруч зі старим містом були вибудувані мікрорайони п'ятиповерхівок. За 50-і роки було побудовано 629 тис. м² житла. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 1955 року міське будівництво стало в обов'язковому порядку плануватися. Споруджувалися нові житлові масиви з комплексами культурно-побутових установ, зонами відпочинку. Одночасно постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР у листопаді 1955 року «Про усунення надмірностей у проектуванні й будівництві» обмежувалися прикраси фасадів будинків, уніфікувалися проекти житлових будинків по всьому СРСР. До кінця 1950-х років удалося переселити всіх жителів комунальних квартир великих міст в окремі квартири.

В 60-х роках здійснювалося велике домобудівництво. В 1960—1961 роках Портовське селище й селище заводу імені Ілліча були з'єднані з містом житловими кварталами з розвинутою спортивною інфраструктурою. 4 липня 1954 року відкрився стадіон «Металург». 1 травня 1957 року здана в експлуатацію лікарня заводу імені Куйбишева. 1 травня 1958 року відкритий ПК Коксохімзаводу. 1 листопада 1965 року був відкритий новий будинок Будинку зв'язку. В 1959 році наказом Міністерства морського флоту СРСР у Жданові був заснований факультет Одеського інституту інженерів морського флоту (зараз — Азовський морський інститут Одеської національної морської академії). Під час перебування в посаді першого секретаря міськкому КПУ Володимира Цибулько (1966—1968) була прийнята міська програма розвитку спорту, розрахована на три роки, так звана «спортивна трьохлітка». Відповідно до цієї програми, у місті були побудовані плавальні басейни й стадіони. Загальний житловий фонд міста склав в 1967 році 3 млн. м². В 1967 році почате будівництво нового аеропорту «Маріуполь». В 1966 році був побудований ПК «Іскра» (архітектор М. Ю. Пєтухов). В 1967 році на честь 50-літнього ювілею Жовтневої революції названі «Ювілейними» новоспоруджений кінотеатр і 2 гастрономи-близнюка в Іллічівському й Жовтневому районах. При В. М. Цибулько побудовані таксомоторний парк, розширений молокозавод, зведені нові пивоварний і хлібозавод в Орджонікідзевському районі. В 1971 році був побудований будинок Іллічівського райкому КП України й райвиконкому (архітектор К. И. Розенберг, нині — будинок Іллічівської райради).

Спостерігаючи за ходом господарських реформ, початих у березні 1965 року з ініціативи голови Ради Міністрів СРСР Олексія Косигіна, 1 листопада 1966 року в Жданову перебував сам Олексій Косигін, що провів у місті нарада господарського керівництва Донецької області, а 8 січня 1967 року — генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв.

17 травня 1966 року Ждановська міська комсомольська організація за внесок у відновлення підприємств міста нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.

7 січня 1971 року указом Президії Верховної Ради СРСР місто Жданов нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

7 вересня 1978 року указом Президії Верховної Ради СРСР місто Жданов нагороджений орденом Жовтневої Революції.

У порту споруджувалися нові причали й цілі райони. Вони оснащувалися новим обладнанням і механізмами. В 1953 році в місті було створено Азовське районне керування Чорноморського пароплавства, що в 1967 році перетворилося в Азовське морське пароплавство. З вересня 1961 року його суду почали здійснювати закордоні перевозки. До кінця 1970-х суду відвідували близько 400 портів більше 70 країн миру. У зв'язку з розширенням промислового й житлового будівництва в місті були створені потужні будівельні організації — трести «Азовстальбуд», «Ждановметалургбуд», «Ждановжитлбуд», « Донбас-Металургмонтаж» тощо. Продовжували розвиватися підприємства легкої й харчової промисловості.

У ці роки виросли нові висотні мікрорайони, споруджені нові школи, дитячі комбінати, лікувальні установи, профілакторії, магазини й підприємства громадського харчування. У місті працювали 2 ВУЗа — металургійний інститут і філія Одеського інституту інженерів морського флоту, 8 технікумів, 14 професійно-технічних училищ, 66 загальноосвітніх шкіл, 5 шкіл робочої молоді й заочних, 8 дитячих музичних шкіл, 16 дитячих спортивних шкіл, дитяча художня школа (відкрита до річниці Великої Перемоги, 9 травня 1972 року), станція юних техніків, флотилія юних моряків, три районних удома піонери й школярів, міський будинок піонерів (будинок побудовано в 1987 році). Мережа дошкільних установ склала 167 дитячих садків і сад-ясел. Продовжували розвиватися установи культури, фізкультури й спорту. В 1959 році в місті була відновлена діяльність російського драматичного театру, а в 1960 році прекрасний новий будинок театру прикрасило центр міста. Були відкриті музичне училище й виставочний зал на ім'я Архипа Куїнджі, одержала нове приміщення міська бібліотека імені В. Г. Короленко, споруджено кілька палаців культури й спорту, стадіонів і плавальних басейнів. Медичну допомогу населенню робили вже 32 лікарні й поліклініки, 7 санепідстанцій, 44 аптеки й інші медичні установи. На багатьох підприємствах діяли профілакторії й нічні санаторії. На березі моря розмістилися баклага санаторій «Металург», дитячий санаторій ім'я Н. К. Крупської, будинок відпочинку «Мир» і 3 великих санаторії-профілакторію, табори відпочинку піонерів і школярів. До 30-річчя Великої Перемоги в парку культури й відпочинку імені 50-річчя Великої Вітчизняної Війни встановлений бронекатер, потім вогонь вічної слави, установлений танк «Т-34».

З розвитком економіки міста росло й кількість його жителів: 1958 рік — 280,3 тис. чіл, 1970 рік — 436 тис. чіл, 1989 рік — 540,3 тис. чіл. До кінця 80-х років у Маріуполі було 44 промислові підприємства, 44 будівельних і 10 транспортних організацій.

Перебудова в СРСР, що почалася з ініціативи радянського лідера Михайла Горбачова, принесла багато змін у громадське життя міста. На початку 80-х років місто захлиснула хвиля підліткової злочинності, так звані «війни мікрорайонів», у результаті яких Жданов в 80-х роках тримав перше місце в СРСР за рівнем злочинності. Кінофільм «Маленька Віра» режисера-маріупольця В. Пічула, що вийшов на екрани СРСР улітку 1988 року, наочно показав моральну й духовну деградацію молоді Маріуполя перед і на початку перебудови.

Наприкінці 80-х років у Жданову з'явилися перші громадські організації, не контрольовані комуністичною владою (за тодішньою термінологією «неформальні»), які виступали за ліквідацію екологічної небезпеки (рух «За чисте повітря»), повернення місту його історичного ім'я (А.Жданов було апологетом сталінської внутрішньої політики після Другої Світової війни й асоціювався з репресіями 40-х років проти культури — «За Маріуполь»), за відродження національних культур (ТУМ, МЕКПТ, суспільство імені митрополита Ігнатія, МТГ), за загальну демократизацію громадського життя й відсторонення від влади КПРС (Маріупольський цивільний форум).

13 січня 1989 року місту Жданову на прохання його жителів повернута історична назва — Маріуполь. Демонтували три пам'ятники Жданову, закритий його меморіальний музей. В 1989 роках у школах міста вперше почали викладати новогрецька мова.

1991—2006 роки

У вересні 1991 року над маріупольською міськрадою вперше на східній Україні був піднятий український національний прапор. Тоді ж у місті відкрився перший гуманітарний ВУЗ міста — Маріупольський гуманітарний інститут.

Економічна криза, що охопила Україну, для Маріуполя обернулася згортанням домобудівництва й зупинкою майже всіх державних промислових підприємств. Замість цього з'явився приватний сектор в економіці міста, що, на жаль, розвивається дуже повільно — при несприятливих умовах в економіці України. Майже згорнуте домобудівництво, зупинені підприємства харчової промисловості — міський м'ясокомбінат, пивзавод, лікеро-горілчаний завод. В 1999 році контрольний пакет акцій ВАТ "МК «Азовсталь» був викуплений промисловою корпорацією «Індустріальний союз Донбасу». 2 листопада 2000 року Верховна Рада України прийняла закон про продаж контрольного пакета акцій ВАТ «ММК імені Ілліча» трудовому колективу, що стало безпрецедентним випадком у новітній історії України. Вантажообіг порту за 2002 рік досяг рекордної оцінки за увесь час його існування — 13,7 млн. тонн. Наприкінці вдалого для портовиків 2002 року трудовий колектив торговельного порту зробив спробу взяти порт в оренду, що поки не вдалася. У своєрідний прорив пішов концерн «Азовмаш», виробництво якого в 2002 році перевищило показники майже десяти попереднього років. ММК імені Ілліча зумів урятувати від закриття міський молокозавод і аеропорт, включивши перший у свій склад і узявши під оренду другої.

Великих успіхів досягли маріупольські спортсмени. В 1992 році міська футбольна команда «Азовець» під керівництвом кращого футболіста Європи 1986 року І. Беланова ввійшла у вищу лігу чемпіонату України з футболу. Борець В. Олійник на XXVI Олімпійських іграх став першим олімпійським чемпіоном України. Протягом 1996—2002 років побудовані й реконструйовані плавбасейн у фізкультурному оздоровчому комплексі ММК імені Ілліча й спорткомплекс ВАТ «Азовмаш».

24 жовтня 1996 року завдяки ініціативі грецької діаспори Приазов'я в Маріуполі було відкрите консульство Грецької республіки. А в 2000 році за підтримкою уряду Греції в місті з'явився грецький культурний центр, де розмістилися грецькі культосвітні товариства. З 2002 біля цього центру велося спорудження грецького медичного центра. У лютому 2002 року міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей виборов звання «Людина року» у номінації «кращий міський голова», а за підсумками 2002 року Маріуполь був визнаний кращим містом України за благоустроєм. В 2003 році відкрився грецький міський культурний центр, на засоби ВАТ ММК імені Ілліча побудований перший в Україні Екстрім-Парк у заплаві ріки Кальчик.

Зараз Маріуполь — це друге за значенням місто Донецької області (після Донецька), десятий по чисельності населення в Україні, що має давню історію (Маріуполь — перший населений пункт на території Донецької області, що одержав статус міста, в 1779 році), є «металургійною столицею» України. Разом з тим, залишається його значення як курортного міста. Визнаний центр грецької культури в Україні (єдина в Україні кафедра новогрецької мови в Маріупольському гуманітарному університеті).

Архітектура

Старий Маріуполь (район, відокремлений на півдні — узбережжям Азовського моря, на сході — річкою Кальміус, на півночі — бульваром Шевченка, на заході — проспектом Металургів) забудований головним чином малоповерховими будинками, зберіг свою дореволюційну архітектуру. Лише вулиця Артема та проспект Леніна були забудовані після Великої Вітчизняної війни сучасними будинками так званої «сталінської» архітектури, наприклад,два будинки зі шпилем на Театральній площі, будином драмтеатру, ДОСААФ на місті зруйнованого собору, будинок Дитячого Світу (сучасний будинок банку ПУМБ), універмаг «Україна» (в колишньому ЦУМ).Цікавою є забудова частини Лівого берега міста малоповерховим житловим масивом 1950х років з затишними дворами.З*явилися в місті й виситні будівлі в 9-12 поверхів.

Центральний район Маріуполя (від проспекту Металургів до проспекту Будівельників) — це майже винятково адміністративна та комерційна забудова (будинок міськради, поштамту, кінотеатр імені Лукова, Маріупольський державний гуманітарний університет — МДДУ, Приазовський державний технічний університет — ПДТУ, центральна міська бібліотека імені Короленка, великі магазини (універсам «Москва», «Тисяча дрібниць» тощо).

Архітектура решти житлових районів («Західний», «Східний», «Кіровський», «Черьомушки», 5-ий, 17-ий мікрорайони тощо) не відзначаються особливою оригінальністю і подані стандартними 5- та 9-поверховими будинками.

Житловий фонд міста — це 9,82 млн м² загальної площі, забеспеченність населення житлом — 19,3 м² у середньому на 1 мешканця. Частка приватизованого житла 76,3 %.

Розроблений ескіз генерального плану міста.

Парки

Міський сквер («Театральна площа»), Екстрім-парк (нові атракціони біля найбільшого в місті Палацу Культури Металургів), Лугопарк імені Гурова (колишній імені 200-річчя Маріуполя), Міський сад («Горсад», «Дитячий ЦПКіВ»), парки «Веселка» та «Азовсталь» у Орджонікідзевському районі, «Петровського» (біля сучасного стадіону «Іллічівець» та споруд баскетбольного клубу «Азовмаш») — у Іллічівському, Приморський парк — у Приморському районі міста.

Релігійні установи

* 11 церков Української Православної Церкви Московського Патріархату.
* 3 церкви Української Православної Церкви Київського Патріархату.
* 52 різні релігійні громади.

Місто прикрашає Свято-Микольський собор (Жовтневий район, Новоселівка) — в 1989 році була закладена нова будівля церкви в традиційному стилі російських православних церков. Зводилася вона на кошти парафіян. Освячена в 1991 році. У храмі перебувають дві великих святині — копія чудотворної ікони Божої Матері «Маріупольської»; і моці святителя Ігнатія Маріупольського. Щопонеділка (крім свят) у храмі відбувається водосвятний молебень перед іконою Пресвятої Богородиці «Всецариця», що допомагає при онкологічних захворюваннях. При храмі також діє дитяча недільна школа. Престольний день — 19 грудня.

Інші храми міста:

* Свято-Миколаївський Портовський (Приморський район) — довгий час на місці храму стояв хрест. Як прихід він з'явився у 1999 році. Новий храм побудований в 2001 році. Освячення робив надстоятель УПЦ — блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всея України. Щочетверга (крім періоду Великого поста) у храмі відбувається водосвятный молебень із читанням акафіста святителю Миколі Чудотворцю. Престольний день — 22 травня,
* Святого архістратигу Михайла (Орджонікідзевский район) — відкритий в 1997 році. У храмі перебуває копія чудотворної ікони Божої Матері «Життєдайне Джерело». На честь цієї ікони освячений нижній храм. Щоп'ятниці й воскресіння перед цією іконою відбувається водосвятний молебень. На території храму встановлений пам'ятник митрополиту Ігнатію Маріупольському. Престольні дні — 21 листопада і п'ятниця Світлої седмиці (перша п'ятниця після Великодня),
* Свято-Преображенський («Спаській»; Приморський район, Черемушки),
* Свято-Іллінський («Пророка Іллі» Іллічівський район),
* Свято-Успенський (Орджонікідзевський район),
* Святого князя Володимира (Орджонікідзевський район),
* Преподобного Амвросія Оптинського (Іллічівський район, Волонтерівка),
* Священомученіка Варлампія (Іллічівський район, Мирний),
* Великомученика Георгія (Іллічівський район, Сартана),
* Різдва Богородиці (Іллічівський район, Талаковка),
* Бориса та Глеба (Приморський район, селище Моряків, будується)

Культурно-просвітницькі організації

* Театри:
o Донецький обласний російський драматичний театр. У 2003 році найстаріший театр області відсвяткував своє 125-річчя. У театрі працює талановитий колектив акторів, серед яких 2 народних та 2 заслужених артиста України. За внесок у духовне виховання регіону драмтеатр у 2000 році став лауреатом конкурсу «Золотий Скіф».
o Театр ляльок (створений у 1999 році).

* Кінотеатри:
o Буревісник
o імені Лукова
o Комсомолець
o Побєда («Перемога»)
o Савона
o Союз
o Ювілейний

* Палаци культури (разом з так званими клубами — всього 16 одиниць):
o Азовсталь
o Іскра
o Маркохім
o Металургів
o Міський палац культури
o Моряків
o Палац дитячого та юнацького мистецтва («Будинок піонерів»)
o Строїтель (Будівник)

* Виставкові зали, музеї:
o Маріупольський краєзнавчий музей
o Виставковий зал імені Куїнджі
o Музей етнографії (в минулому музей А. О. Жданова)
o Харбарбонд
o музейні зали промислових підприємств та їх підрозділів, установ та організацій міста тощо.

* Бібліотеки:
o Центральна імені В. Г. Короленка;
o Центральна дитяча імені М. Горького;
o Найстаріша бібліотека міста імені О. С. Серафимовича;
o а також: імені А. П. Гайдара, Гончара, М. С. Грушевського, Н. К. Крупської, Купріна, Лесі Українки, С.Я Маршака, П. Морозова, А. С. Новікова-Прибоя, О. С. Пушкіна, М. А. Свєтлова, І.С. Тургенєва, І.Я. Франко, Чехова, К.І. Чуковського, промислових підприємств, установ та організацій міста.

В передмістях міста на березі Азовського моря відкритий пам'ятник археології пізньонеолітичний родоплемінний могильник кінця III тисячоліття до нашої ери. Під час розкопок тут було знайдено більш ніж 120 скелетів. Рядом з ними знайдено кам'яні та кісткові знаряддя, буси, прикраси з мушлі молюсків, зубів тварин.


Текстовий зміст доступний згідно з ліцензією Creative Commons Attributions-ShareAlike (CC-BY-SA), http://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/.
Джерело: Вікіпедія http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C.
Автори: http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C&action=history
Якщо Ви знайдете непрацюючі лінки, або неточності в описі, будь ласка Відправте повідомлення адміністратору
  PhotoUa.Net » Випадкові фото »












Контакты:

По вопросам сотрудничества обращайтесь:

ICQ: 59220196 или

Отправить сообщение
Авторизация:
Логин 
Пароль 
Регистрация
Всі зображення та фотознімки представлені на сайті захищені авторськими правами. Використання представлених на сайті фотознімків без письмового дозволу їх автора заборонено.
© Copyright 2003-2013, Ruslan Kobysj. All Rights Reserved.
Rambler's Top100 Rambler's Top100 Яндекс цитирования Фото каталог каталог сайтів [Vox.com.ua] Портал українця top.PhotoPulse.ru - рейтинг фоторесурсов