Івано-Франківськ (укр. Івано-Франківськ — до 1962 року «Станиславів», «Станіслав»[2]) — обласний центр Івано-Франківської області, один з найбільших економічних і культурних центрів України. У Івано-Франківську проживає близько 250 тис. чоловік (~17,2% населення області).
З 1662 і до 1939 року носило назву Станиславів (а не Станіслав), з 1939 року радянською окупаційною владою було перейменовано у Станіслав, а 9 листопада 1962 року з нагоди 300-річчя місто було перейменовано у Івано-Франківськ в честь видатного письменника Івана Франка.
Розташування
Івано-Франківськ розташований на Покутській рівнинній території південного заходу України у межиріччі Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської. Територія міста становить 3,89 тис. га (0,3% території області). У підпорядкуванні Івано-Франківської міської ради знаходяться 6 навколишніх сіл: Вовчинець, Опришівці, Угорники, Микитинці, Крихівці, Хриплин.
Історія
Детальніше у статті Історія Івано-Франківська
Місто утворилося на місці двох сіл: Заболоття (1437 р.) і Княгинин (1449 р.).
Дата заснування міста точно не визначена, проте достеменно відомо , що у 1662 році Станіслав отримав магдебурзьке право. Ця дата і вважається офіційною датою заснування міста.
В 1654 році краківський воєвода і великий коронний гетьман Станислав Ревера Потоцький викупив землі, де лежить нинішнє місто, у заможної родини Жечковських з метою спорудження тут фортеці для захисту від набігів кримських татар та як свій опорний пункт на галицькій землі.
Місто-фортеця було споруджене за короткий термін (5 місяців) за проектом Франціско Корассіні з Авіньйону у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких.
Місто відразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев'яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Мав Станіславів дві потужні в'їздні брами: кам'яні Галицька та Тисменицька брами. Називались брами за своїм розташуванням, що зрозуміло: з однієї вів шлях на Галич, з другої на Тисменицю.
В'їзди в Станіславів, юне, новостворене місто, прикрашали великі таблиці з чорного мармуру, на яких красувалась вибита золотом назва поселення та герб Потоцьких. Був ще один хід у місто - так звана вірменська (заболотівська) фіртка, стежина з якої вела до міської торговиці. До брам та фіртки вели три мости.
Станиславів починався з Ринкової площі й ратуші, збережені у видозміненому стані понині.
Образ міста історично асоціювався з теорією В. Скамоцці «Ідеального міста» (міста-зірки, міста-сонця) - гармонійного, компактного, доцільного і невразливого до нових методів військових дій. Проектування і спорудження міста велось за стандартами і нормами французької будівельної школи. Графічно-метрологічний аналіз структури і «коду» міської структури і сьогодні дає можливість вказати на її унікальність в Східній Європі. За оригінальність архітектури місто інколи називають «малим Львовом».
В засадах містоплануваня немає характерного для середньовічних міст конфесійного «пресингу». Архітектура міста характеризує образ рівноправної громади, виражений в домінуванні ринково-ратушної площі, яку оточували правильним колом храми різних конфесій і релігій, що відповідало духу вільного міста. Костели, церкви, синагоги - католицькі, греко-католицькі, вірменські, гебрейські - все це впродовж сотень років культивувало віротерпимість, а також вироблення у жителів міста розуміння пріоритетності громадянських цінностей. Мешканці міста складали постійний відсотковий паритет за національностями - українці, поляки, німці, євреї.
14 серпня 1663 році польський король Ян Казимир юридично підтвердив надання місту Станиславову магдебурзького права і затвердив герб міста у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом "пилявою" (знаком Потоцьких) у створі воріт.
У 1665 році завершено будівництво дерев'яного вірменського костьолу, спорудженого на кошти Андрея Потоцького і пожертвування багатих вірменських купців.
У 1666 році закінчено будівництво першої дерев'яної міської ратуші. Населення міста різко зросло від приходу вірмен, які прийняли греко-католицьке віросповідання.
4 січня 1667 року було надано письмовий привілей Андрея Потоцького на заснування в місті вірменської громади й управи.
Прийнятим 1 квітня 1667 року Королівським універсалом вірменам гарантувалося право проживання у місті.
У 1668 році Андрей Потоцький дозволив українській громаді побудувати церкву і заснувати при ній братство, школу і будинок для старих. Побудовано лікарню.
Остаточно сформувалося розселення різних громад на території фортеці: українці та поляки мешкали у північно-східній частині міста, вірмени - у південній, євреї - у західній.
За привілеєм Андрея Потоцького 15 квітня 1669 року парафіяльну церкву реорганізовано у колегіату Яна Тарновського, архієпископа Львівського, і при ній було відкрито "Академію" (духовну школу), яка вважалася філією Краківського Ягеллонського університету.
У 1669 році польський король Михайло Вишневецький дозволив утримувати при Колегіаті трьох каноників і трьох прелатів, які одночасно були викладачами Академії - першого вищого учбового закладу Галичини, де навчалося до 200 учнів.
У 1672 році закінчено часткову перебудову Станиславіської фортеці: дерев'яні укріплення замінено на муровані, збудовано з каменю в'їзні брами в місто - Галицьку і Тисменицьку вежі. Рештки кріпосної стіни залишилися нині по Фортечному провулку.
З самого початку виникнення міста та з наданням магдебурзького права були створені і розвивались окремі ремісничі цехи, що об`єднували спочатку будівничих, торгівців, ковалів, інші дрібні ремесла, сприяли виникненню нових галузей. До середини XVIII ст. існувало 20 цехів - шевські, кравецькі, візницькі, кушнірські, римарські, котлярські, пушкарські. Інтенсивність розвитку промислової діяльності була пов`язана з розвитком продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, ліберальним містоврядуванням, ростом міського добробуту, надійною обороною, а також інтенсивною торгівлею і проведенням регулярних регіональних ярмарок, що перетворювали місто в економічний центр. Однією з домінуючих галузей була обробка шкіри, сап`янове виробництво і обробка та виготовлення екзотичних "перських виробів". Активна зовнішня торгівля підтримувалась високим рейтингом ярмарок худоби. Оптові партії переправлялись через Станіслав до Європи.
У XVIII-XIX ст. місто було значним торгово-ремісничим осередком Польщі, а від 1772 року — імперії Габсбургів (від 1804 — Австрійської імперії, від 1867 — Австро-Угорщини). У розвиток його ремесел і культури крім українців зробили свій внесок: поляки, євреї і вірмени — національні громади яких були тут досить численними.
Громадське життя сколихнула революція 1848 року. У Станиславові створено «Руська раду» поряд з польською, організовано загін Національної гвардії, почала виходити перша газета. До новоствореного парламенту було обрано депутатів-українців.
Друга половина 19 століття відзначена швидким розвитком промислових відносин, створенням підприємств. Чималий поштовх цьому дало прокладення залізниці у 1866 році: тоді ж беруть початок локомотиворемонтний завод, лікеро-горілчане об'єднання, шкірфірма «Плай».
У 1884 році відома громадська діячка й письменниця Н.Кобринська провела у місті установчі збори «Товариства руських женщин» (пізніша назва — «Союз українок»). Цим був покладений початок організованому жіночому рухові в Україні.
Під час першої світової війни, у 1915-1916 роки за місто точились жорстокі бої. Частину історичної забудови міста було зруйновано — і відновлено вже у новітніх архітектурних формах.
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році було створено Західно-Українську Народну Республіку, а Станиславів протягом січня-травня 1919 року був її столицею. Саме у ці роки тут побували такі визначні українські діячі, як-от: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, Є.Коновалець.
У 1919-1939 роках перебував у складі Польщі.
З вересня 1939 по червень 1941 року Станиславів — у складі Радянського Союзу. Цей період відзначався репресіями проти населення, апогеєм яких став таємний розстріл працівниками НКВС в'язнів та підозрюваних (невинних людей), що перебували у Станиславівській в'язниці на момент розв'язання Німеччиною війни проти СРСР. Тіла їх поховано у спільній могилі в урочищі Дем'янів Лаз біля міста. У 1989 році в урочищі були проведені розкопки та віднайдено рештки 586 осіб: у більшості жертв — кульові отвори у потилиці. На перепоховання зібралося близько 300 тисяч українців. В урочищі Дем'янів Лаз відкрито меморіальний комплекс, регулярно проводяться поминальні богослужіння.
Під час другої світової війни місто три роки (1941-1944) було під фашистською окупацією. Боротьбу із загарбниками очолили підпільники Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії. У серцях прикарпатців досі відзивається болем прилюдний розстріл окупантами 27 патріотів у центрі міста в листопаді 1943 року. Всього у Станиславові та його околицях фашисти знищили понад 100 тисяч мирних громадян.
У 1962 році місто відзначило своє 300-річчя: його було переіменовано — відтоді носить ім'я видатного письменника та громадського діяча Івана Франка, який неодноразово тут побував, мав добрих друзів, писав і читав свої твори.
Івано-франківці разом з усіма мешканцями Галичини захоплено сприйняли демократичні перетворення 1990-х років, були їхньою рушійною силою. Національні синьо-жовті прапори піднялися над містом уже в квітні 1990 року, а на референдумі 1991 року масово проголосували за незалежність України.
Музеї
* Івано-Франківський краєзнавчий музей, вул. Галицька, 4а
* Івано-Франківський обласний художній музей, майдан Шептицького, 8
* Народний музей освіти Прикарпаття, вул. Шевченка, 57,
* Музей визвольних змагань Прикарпатського краю, вул. Тарнавського, 22
* Музей визвольних змагань та пам'ятник Степанові Бандері, Європейська площа
* Музей побуту та етнографії Західного регіону, вул. Тролейбусна, 7
* Музей родинних професій, вул. Київська, 6а
* Івано-Франківський історико-меморіальний музей Олекси Довбуша, вул. Гетьмана Мазепи, 1
* Літературний музей Прикарпаття, вул. Б. Лепкого, 27
* Музей ВАТ "Прикарпаттяобленерго", вул. Індустріальна, 34
Пам'ятки культури та архітектури
* Костел Пресвятої Діви Марії (1672—1703 рр.), майдан А.Шептицького, 8
* Колегія єзуїтів (мур.)(1744 р.), майдан А.Шептицького, 8
* Вірменський костел (1762 р.), вул. Вірменська, 5
* Костел Св. Воскресіння (1753—1763 рр.), майдан А.Шептицького, 8
* Пивоварний завод (1767 р.), вул. Виробнича, 47
* Міська Ратуша (1930 р.), площа Ринок
Текстовий зміст доступний згідно з ліцензією Creative Commons Attributions-ShareAlike (CC-BY-SA), .
Джерело: Вікіпедія .
Автори:
EN
UA
RU
